Найефективніше
з айкідо та дзю-дзюцу

"Використовуючи знання анатомії, фізіології та психології, ви зможете розуміти себе і супротивника, що підведе вас до професійного вивчення єдиноборств та оздоровчих систем"

Віктор Краєвський

Про Школу

Дзю-дзюцу

Термін "дзю-дзюцу" (спотворена вимова - "джиу-джитсу") з'явився в Японії в XVI столітті як загальна назва всіх видів рукопашного бою без зброї і з так званою "підручною" зброєю. Він складається з двох слів: слово "дзю" означає "м'який, гнучкий, податливий, поступливий", а "дзюцу" перекладається як "техніка, спосіб". Отже, дзю-дзюцу - це "м'яка або податлива техніка". Майстер дзю-дзюцу поступається натиску супротивника доти, доки той не опиниться в пастці, а тоді перенаправляє дії ворога проти нього самого. Роз'яснюючи головний принцип дзю-дзюцу - "піддатися, щоб перемогти", наставники вдаються до висловів на кшталт того, що "гілка під вагою снігу згинається доти, доки не скине його" і що "гнучка верба розпрямляється після бурі, а могутній дуб лежить поваленим".

Попередниками дзю-дзюцу були різні види самурайського бойового єдиноборства в обладунках. Серед них найбільш відомі системи "йороі куміуті" і "косі-но-маварі", розквіт яких припав на XI-XV століття. Їх технічний арсенал включав захоплення за руки і больові прийоми на них, кидки, підніжки і підсічки, звільнення від захватів, роботу з кинджалом. Удари застосовувалися обмежено, тому що легше було травмувати власну руку об лати, ніж вразити ворога. Але з поширенням та вдосконаленням вогнепальної зброї обладунки спочатку стали робити полегшеними, а потім від них відмовилися зовсім. Це дозволило включити в зазначені системи велику кількість точкових і рублячих ударів по вразливих місцях ("атемі-вадза").

Вважається, що першу школу рукопашного бою в легкому спорядженні ("когусоку"), близьку до техніки сучасного дзю-дзюцу, заснував в 1532 році Такеноуті Хісаморі в містечку Сакусікіяма на острові Кюсю. Чверть століття потому в Едо (нинішній Токіо) оселився емігрант з Китаю Чень Юаньбін, видатний майстер "цинь-на" - китайського мистецтва захватів, больових прийомів і кидків. У 1558 році він відкрив у буддійському храмі Секоку-дзі школу, де навчав цій техніці за плату всіх бажаючих з числа самураїв і ченців. У нього було багато учнів, троє з яких (Міура Йосітацу, Фукуно Масакацу, Ісогаі Дзіродзаемон) заснували потім власні школи дзю-дзюцу: Міура-рю, Фукуно-рю, Ісогаі-рю.

Наприкінці XVI і в першій половині ХVII століть, коли обладунки, навіть полегшені, остаточно вийшли з ужитку, школи дзю-дзюцу виникали одна за одною. До 1650 року їх налічувалося більше 400. Найбільшими з них, крім названих вище, були Арагакі-рю, Асаяма ітідзен-рю, Кіто-рю, Косін-рю, Курако-рю, Йосін-рю, Мусо-рю, Рйоі сінто-рю, Сін-но Сіндо-рю, Сінсін-рю, Тенсін сіньйо-рю, Ягю-рю і деякі інші.

Характерною особливістю дзю-дзюцу протягом більш ніж 300 років було те, що його культивували виключно сімейні школи самурайського походження. Простолюдинам категорично заборонялося вивчати це мистецтво.

Згідно з традицією, у навчанні чітко виділялися три фази, або етапи. Перша фаза - прийом учня в школу. Для цього треба було заручитися чиєюсь рекомендацією і витримати серію різних випробувань, перевіряли фізичні, психічні та моральні якості новачка.

Друга фаза, що тривала кілька років - це ретельне вивчення базової техніки. Треба було щоденно, по багато годин поспіль, відпрацьовувати одні й ті ж прийоми, стандартні зв'язки рухів і т.п., і тільки в тому випадку, якщо учень виявляв здібності вище середніх і, до того ж, доводив справою свою відданість учителю, той його посвячував у таємниці школи (їх називали "окуден" - "глибокі прийоми").

Така система мала раціональне зерно, тому до сьогодні практикується в деяких традиційних школах. Суть її полягає в тому, що учні повинні звикнути до терплячої і тривалої роботи над прийомами, що є ключем до наступних більш складних прийомів.

Колишній стан речей почав швидко змінюватися після буржуазної революції Мейдзі 1868 року, яка позбавила самураїв всіх привілеїв і зрівняла з іншими верствами населення. Європейці та американці вперше познайомилися з дзю-дзюцу вже на початку XX століття, коли кілька японських наставників відкрили свої школи в Старому і Новому Світі. Однак широкого поширення в західному світі дзю-дзюцу набуло тільки з 50-х років.

Особливий інтерес до дзю-дзюцу виявляли і виявляють військовослужбовці, співробітники спецслужб і поліцейські. Техніка сучасного дзю-дзюцу на 55-65% складається з прийомів, які умовно можна назвати "борцівськими" (захвати, больові прийоми, удушення, підніжки, підсічки, кидки), а ще 35-45% її обсягу складають всілякі удари пальцями, кулаками, долонями, ліктями, головою, колінами і стопами ніг. Іншими словами, дзю-дзюцу - це техніка комбінованого рукопашного бою. Дане визначення тим більш доречне, оскільки в дзю-дзюцу широко використовують як зброю будь-які підручні предмети. Зокрема, класичними їх видами вважаються "явара" (паличка завдовжки від 15 до 30 см), "дзьо" (кийок довжиною трохи більше одного метра) і "бо" (жердина довжиною в 2-2,5 метра), а також "вей" (мотузка або пояс) і "танто" (ніж).

Слід враховувати, що крім завдань самооборони у вузькому сенсі цього слова, службовцям армії, поліції, органів держбезпеки, співробітникам розвідки і контррозвідки, прикордонникам, членам груп антитерору нерідко доводиться не захищатися від нападу, а нападати самим. Тому системи дзю-дзюцу, якими вони користуються, включають прийоми шокового, травматичного та смертельного впливу, а також використання "військової" зброї - багнета, приклада або ствола автомата (гвинтівки), саперної лопатки, рукояті пістолета і т.п.

Провідну роль у сучасному дзю-дзюцу, як і раніше, відіграють сімейні школи японського походження. Відомо близько 50 таких шкіл, філії яких розкидані по всьому світу. Серед них 5-6 великих (найбільша - Хакко-рю), але більшість дрібних.

Однак в останні кілька десятків років у різних країнах стали з'являтися одна за одною школи бойових мистецтв, які формально ніяк не пов'язані з традиційними японськими школами, хоча фактично вони являють собою сучасне дзю-дзюцу. Треба відзначити, що статути міжнародних організацій дзю-дзюцу дозволяють будь-якій школі включати в програму тренінгу ті елементи техніки, які характерні для традицій рукопашного бою тієї чи іншої країни. Тому можна сказати, що техніка дзю-дзюцу включає в себе всі відомі прийоми бою. Відмінності між школами полягають в тому, які групи прийомів у них переважають. Одні роблять наголос на больових прийомах, інші - на кидках через стегно або корпус, треті - на тичкових або рублячих ударах по точках, але в будь-якій школі, крім її "основної" техніки, вивчають також інші способи самозахисту.

(Бойові мистецтва планети. Енциклопедія бойових мистецтв)

 

Вимова: дзю-дзюцу чи джиу-джитсу

У Російській імперії джиу-джитсу широко відомо з часів російсько-японської війни 1904-1905 рр. Написання і вимова у формі "джиу-джитсу" відповідають тодішнім звичаям передачі японських слів за допомогою англійської мови і давно стали традиційними, хоча більш пізня система кириличної транскрипції безпосередньо з японської, прийнята в академічних колах, відтворює це слово як "дзю-дзюцу" - порівняйте з пізніше запозиченим словом "дзю-до". Останнє також спочатку іменувалося в Росії і СРСР "джиу-до", пізніше "дзюу-до" і вважалося просто більш новим варіантом старого "джиу-джитсу". В кінці 1930-х японські системи боротьби були в СРСР у своєму початковому вигляді практично заборонені і зведені до єдиної "ідеологічно правильної" боротьби самбо, при цьому була забута сама назва боротьби дзю-до. Коли ж 1964 року вона увійшла до програми Олімпійських ігор, то потрібно було створити радянську збірну; для цього в терміновому порядку перевчили самбістів і заново запозичили назву "дзю-до", вже в новій транскрипції. А слово "джиу-джитсу" зуміло (незважаючи на ту ж заборону) закріпитися в художній літературі, залишитися на слуху і повного забуття уникнути, зберігши, таким чином, свій первісний вигляд. Цікаво, що вижила дореволюційна форма назви, а більш пізня (середини 1930-х) "дзюу-дзюцу" в широкий обіг так і не потрапила, існуючи в основному в академічних колах.

(За матеріалами Wikipedia)

Вітаємо!

Школа воїнських мистецтв Віктора Краєвського запрошує всіх бажаючих на групові та індивідуальні заняття, а також семінари за такими напрямками:
• Айкідо Айкікай;
• Дзю-дзюцу (джиу-джитсу), в тому числі за програмою Німецького Союзу Дзю-Дзюцу;
• Унікальна методика самооборони, в якій техніки дзю-дзюцу та айкідо були переосмислені та вдосконалені.

За нашими програмами можуть займатися всі, незалежно від віку, статі та фізичної підготовки.
З чого почати

Пошук